Weltschau

“I don’t want to be strong. I just want to sleep a little in warmth and not wake up from explosions,”my friend tells me. She lives, like I do, in Odesa — a city of one million people in southern Ukraine, which is under Russian fire every day.

Almost every night our city is attacked by 20–30 unmanned aerial vehicles, most often launched from the Ukrainian peninsula of Crimea, occupied by the Russian state. One such drone has a wingspan of about 2.5–3 meters, flies at a speed of 180–200 km per hour, and weighs around 200 kilograms, including 40–50 kilograms of explosives. These numbers matter so that when a foreign reader sees in the news that Ukraine was attacked by 200–300 drones in one night, they can imagine the real scale of this violence.

Almost two years ago, one of these drones hit a building next to my home and took 12 lives. Some families were buried together — coffins with a father, a mother, and children.

In addition to drones, we are attacked by missiles. All Ukrainian civilians now understand missile types and classifications. Odesa is most often hit by ballistic missiles from Crimea (they reach the city in about 1.5–2 minutes, which means there is almost no chance to hide), and by cruise missiles launched from aircraft that enter the Black Sea airspace. There are also guided aerial bombs — a relatively new threat, after Russia adapted its weapons technologies to reach Odesa and its agglomeration — and sometimes hypersonic “Kinzhal” missiles. These fly at speeds of over 12,000 kilometers per hour. You simply have no chance unless Ukrainian air defense saves you — or blind luck.

Ukrainian air defense saves thousands of lives every day and every night. But it cannot draw a magical circle of protection around us. Its effectiveness depends greatly on funding and supplies from the EU and the USA. For example, a “Kinzhal” missile can usually be intercepted only by the American Patriot system — and there are very few of them.

For those readers who were not bored by these numbers and facts, I have some comforting news: we are still alive. Not all of us — but many of us.

We even have a dark meme about it. Ukrainians pray to God for victory and goodness, and God looks at them in surprise and asks: “Are you still alive?”
We are alive.

Every morning we wake up — if we managed to sleep after another attack — get ready for work, do our daily routines, and believe in each other.

My morning in Odesa now looks like this. Usually at 6:30–7:00 a.m. I am woken up by our dog, whom my husband and I adopted from a shelter last year. The shelter exists because of the war. If there is no electricity — and there is almost never electricity, because Russians have been destroying our energy infrastructure daily for months — I turn on a battery flashlight, we get dressed, and go for a walk.

The war will not stop me and my dog from walking through the city and breathing the air. After shelling, the morning silence is always special. If there were strikes nearby, we will see municipal workers sweeping glass, fragments of furniture, walls, plaster. No matter how hard it is — our streets must be clean.

Then we walk up to the eighth floor. The dog hates this part, but we have no choice. Even if there is electricity, we do not use the elevator — getting stuck inside during blackouts is not a good experience. We already had that in autumn. We did not like it.

Then I make coffee in a cezve, because the coffee machine needs electricity, which we do not have. But I am lucky: I have a gas stove, which means I have hot coffee and hot food. Many people in high-rise buildings (above the 11th floor) do not have gas, so they fully depend on electricity and cannot cook regularly. Some use small tourist gas burners, others invent different solutions.

Families with small children and elderly people suffer the most — especially those who have no one to help them. I cannot imagine how they cope, but they endure. The hardest situation is for people with disabilities who live on high floors. For them, blackouts in Kyiv, Odesa, Dnipro, and other Ukrainian cities mean actual imprisonment in their apartments. Imagine a person who cannot move without an elevator — and their life for the last months — and you will probably feel the same bitterness I feel.

After breakfast, I start working. I mostly work from home. In 2022, we connected fiber-optic internet, which works even without electricity. Providers use powerful generators. Even during multi-day blackouts, I almost always have stable internet — often better than in many EU countries, and that is not a joke.

To charge my phone and laptop, I use a charging station. It allows 4–5 full laptop charging cycles, so I can work for several days without external power. My internet router runs on a battery that works for 6–7 hours. If electricity is absent longer, I connect the internet cable to the charging station too.

All of us — especially those who work from home — have dozens of batteries, автономні ліхтарики, battery garlands (yes, it even looks festive), candles (I love mandarin and sandalwood scents), power banks. In this field, we are real professionals.

“I haven’t had electricity for two days. I can’t even make hot tea. My child asks for cocoa — but how? I’m afraid of a gas burner, what if the canister explodes? I have a small child,”
a woman from my district writes in a local chat.

We all live in dozens of chats. Some are about where drones and missiles are flying, to hide in time and warn relatives. Others are about blackouts and mutual help.

“Come to my place. I’ll send you the address in private. I live on the first floor. We also have no electricity, but we have gas. I’ll heat as much as you need. Come with your child — we’ll make her good cocoa,” another woman replies.

“You are a very kind person. We will come. Thank you,” the first woman answers.

“We are from Bakhmut,” the second one adds.

The chat goes silent for a few minutes.

Bakhmut is a city in Donetsk region that all Ukrainians know well. It was the center of the salt industry. We all — our mothers and grandmothers — salted cabbage and cucumbers only with Bakhmut rock salt, because it was the best. Before 2022, more than 80,000 people lived there. In 2023, after heavy fighting, it fell under Russian occupation and was almost completely destroyed. Not a single intact building.

We in the chat understand very well: Odesa was lucky. We are still standing. We were lucky to be farther from the Russian army. They were stopped in Bakhmut. In Kherson. In Mariupol. In hundreds of other cities and villages defended by the Ukrainian Defense Forces.

We know: if we do not stand, our Odesa will be destroyed by bombs and shells, just like Bakhmut. And we will not only lose electricity or water — we will lose our homes.

People from Bakhmut share warmth, water, and kindness, because that is the only thing that saves you during war. We share too — because without love, we will not survive.

Maybe our resilience is our love for our land. But in truth, being resilient is not romantic. No one wanted to be resilient. No one chose the experience of living in war. No one deserved death.

But we are being killed — and will continue to be killed — until we stop the killers. They kill us not for political or territorial reasons, but simply because they can.

That is why we put all our love into survival and resistance. Because otherwise this world will disappear. Someone will simply press a switch — and the light of human values will go out.

UKR

Блекаути, людяність і сила

“Я не хочу бути сильною. Я хочу трішки поспати в теплі і не прокидатися від вибухів”, – говорить мені подруга, яка, як і я, живе в Одесі, місті-мільйоннику на Півдні України, яке щодня потерпає від російських обстрілів. Майже щоночі наше місто атакують 20-30 безпілотних літальних апаратів, які запускаються найчастіше з окупованого Російською державою українського півострова Крим. Один такий дрон має розмах крил приблизно 2,5-3 метри, летить зі швидкістю 18-200 км на годину,  важить близько 200 кілограмів, включно з 40-50 кілограмами вибухівки. Ці розміри важливі, щоб, коли іноземний читач бачить у новинах, що Україну вночі атакували 200-300 дронів, він міг уявити собі цей масштаб. Майже два роки тому такий дрон влучив у сусідній з моїм будинком і забрав з собою 12 життів людей. Деяких ховали цілими родинами: труни з батьком, матірʼю і дітьми. Крім дронів, нас обстрілюють ракетами: всі цивільні українці добре розбираються у типах і видах ракет: по Одесі найчастіше бʼють балістичними ракетами з Криму (вона летить до нашого міста приблизно 1,5-2 хвилини, тобто сховатися майже немає шансу), а також крилатими ракетами з літаків, які для цього заходять у акваторію Чорного моря. Ще бувають керовані авіабомби (ними почали бити відносно нещодавно, адаптувавши для цього збройні технології так, аби була можливість діставати до Одеси і її агломерації), а іноді – надзвукові ракети “Кинджал”. Останні летять зі швидкістю понад 12 тисяч кілометрів на годину. Ти просто не маєш шансів, якщо тебе не врятує українська протиповітряна оборона або щаслива випадковість. Українська протиповітряна оборона щодня і щоночі рятує від смерті тисячі українців, але вона не може окреслити навколо нас магічне коло захисту. На жаль, її ефективність значною мірою залежить від фінансування і постачання захисту з країн ЄС та США. Наприклад, “Кинджал” здебільшого можна збити лише американською системою “Patriot”, а їх дуже мало.

Для тих читачів, яким не стало нудно після цих цифр і фактів, я маю трішки втішних новин: ми досі живі. Не всі, але багато хто. У нас навіть є веселий мем щодо цього: українці моляться Всевишньому, щоб він подарував їм перемогу й добро, а Той здивовано дивиться на них і питає: “Ви хіба досі живі?”. Ми живі. Щоранку ми прокидаємося, якщо вдалося поспати після чергової атаки, збираємося на роботу, виконуємо свої щоденні справи і віримо одне в одного. Мій ранок в Одесі нині виглядає так: зазвичай о 6:30-7:00 мене будить собака, яку ми з чоловіком минулого року забрали з притулку, де вони опинилася через війну. Якщо світла немає – а його майже ніколи немає, бо росіяни знищують нашу енергетику щодня вже кілька місяців поспіль, – я вмикаю ліхтарик на акумуляторі, ми збираємося і йдемо гуляти. Війна не завадить нам з собакою прогулятися містом і подихати повітрям. Після обстрілів чомусь завжди особлива ранкова тиша. Якщо поруч були влучання, то ми точно побачимо прибиральників, які підмітають уламки скла, чиїхось меблів, стін, штукатурки. Як би не було важко, – наші вулиці мають бути чистими. Потім ми підіймаємося пішки на восьмий поверх: собака дуже не любить цю частину прогулянки, але варіантів у нас немає: якщо навіть світло є, ми не ризикуємо користуватися ліфтом, бо застрягнути в ньому – не дуже приємна пригода. Восени ми вже застрягали, і нам не сподобалося. Потім я варю каву в джезві, бо кавоварка працює від світла, якого нема. Але мені пощастило: у мене є газова плита а, отже, я маю гарячу каву і їжу. І багатьох людей, які живуть у висотних будинках (вище 11 поверхів) немає газу, тому вони повністю залежать від електрики, а отже, не можуть приготувати їжу регулярно. Хтось готує на маленьких газових пальниках, які використовують туристи, або придумує ще якісь варіанти. Найбільше потерпають родини з маленькими дітьми та старенькі містяни, яким нема кому допомогти. Я не уявляю., як вони пораються, але вони стійко тримаються. Найгірше – людям з інвалідністю, які живуть на високих поверхах. Для них блекаут, влаштований росіянами в Києві, Одесі, Дніпрі та інших містах України, означає фактичне увʼязнення в квартирах. Уявіть собі жінку чи чоловіка, які не можуть пересуватися без ліфта, і їхнє життя останні кілька місяців, і вам, напевно, стане так само гірко, як і мені.

Після сніданку я починаю працювати. Здебільшого мені не треба їздити в офіс, тож працюю вдома. Для цього ще у 2022 році ми підключили вдома оптоволоконний інтернет, який працює навіть коли немає світла. Провайдери підключають для цього потужні генератори. Навіть якщо в мене немає світла кілька діб поспіль, я майже завжди маю хороший інтернет. Навіть кращий, ніж у багатьох країнах ЄС, і це не жарт. Для того, щоб зарядити телефон і лептоп, я користуюся зарядною станцією. Її потужності вистачає на 4-5 повних циклів заряду лептопа, тож я можу працювати завдяки їй кілька днів, не потребуючи додаткового джерела живлення. Інтернет у мене на акумуляторі, який може працювати 6-7 годин без дозарядки. Якщо світла немає довше, то вмикаю інтернет-кабель також в свою станцію. У всіх нас, особливо тих, хто працює вдома, – десятки різних акумуляторів, автономних ліхтариків, гірлянд на батарейках (о так, це виглядає навіть святково), свічок (я люблю з ароматами мандарин і сандалу), павербанків. Ми в цьому питанні – справжні фахівці. 

“У мене немає світла вже два дні, не можу навіть попити гарячого чаю. Дитина просить какао, але як зробити? Газового пальника я боюся, раптом балончик вибухне, а в мене мала дитина”, – бідкається якась жінка з мого району в чаті. Ми всі сидимо в десятках чатів. Одні – про те, куди летять безпілотники та ракети, щоб встигнути сховатися і попередити рідних, інші – про вимкнення світла і взаємодопомогу.

“Давайте до мене, я напишу вам адресу в приватні. Я живу на першому поверсі. У нас теж немає світла, але є газ, я вам нагрію, скільки вам треба. Приходьте з дитиною, зваримо їй смачне какао”, – пише тій жінці інша.

“Ви дуже добра людина, ми прийдемо, дякую”, – відповідає перша.

“Просто ми з Бахмута”, – уточнює друга.

В чаті на кілька хвилин западає тиша. Бахмут – це місто в Донецькій області, яке всі українці добре знали, адже там був центр соляної промисловості всі ми, і наші мами, і наші бабусі солили капусту та огірки лише тією камʼяною сіллю, бо вона – найкраща. До 2022 року там жило понад 80 тисяч містян. У 2023 році після важких боїв воно опинилося під російською окупацією і було майже вщент знищено: жодного цілого будинку. Ми в чаті добре розуміємо: Одесі пощастило. Ми стоїмо. Нам пощастило бути далі від росіян, і вони не змогли до нас дійти, впершись у Бахмут. У Херсон. У Маріуполь. У сотні інших місті сіл, які захищають наші Сили оборони. Ми добре розуміємо: якщо ми не встоїмо, нашу Одесу знищать бомбами і снарядами так само, як Бахмут. І ми так само не будемо мати не лише світла чи води, а й дому. Люди з Бахмута діляться теплом, водою і добром, бо це – єдине, що рятує під час війни. Ми теж ділимося, бо без любові ми не зможемо вижити.

Можливо, наша незламність – це і є наша любов до своєї землі. Але насправді бути незламними – це не романтично. Ніхто з нас не хотів бути незламним. Ніхто з нас не обирав досвід жити під час війни. Ніхто з нас не заслужив смерті. Але нас убивають і убиватимуть далі, поки ми не зупинимо вбивць. Вони вбивають нас не з якихось політичних чи територіальних причин, а лише тому, що можуть. І тому всю свою любов ми вкладаємо у те, щоб вижити і чинити опір окупанту. Інакше цей світ зникне. У ньому просто натиснуть на вимикач, погасивши світло людських цінностей. 

Photo Credit: Natalia Dovbysh