Weltschau

After another winter of war, Ukrainians are congratulating each other on something simple: Spring has arrived.

Three years into Russia’s full-scale invasion – and more than a decade since the war began – surviving winter has become its own milestone. This year the season was especially dark: Russia again targeted Ukraine’s energy infrastructure, hoping cold and blackouts would break civilian morale.But we made it through.

And now, everywhere I go, people greet each other with the same words: Happy spring.

I don’t remember ever hearing so many congratulations for something as ordinary as the change of seasons.

We smile when we meet. We point at the impossibly blue sky as if seeing it for the first time. We lift our faces toward the sun. The wind is still cold, but the sunlight is already warm, and our skin – which almost forgot what sunlight feels like after the long winter – tingles pleasantly.

“How much did you pay for the hyacinths? I want blue ones. Apparently blue is fashionable this season after the new Bridgerton. Such a naïve show, but I watched it just to distract myself. A completely different world: it helps.”

A woman I don’t know says this on the phone as we pass the same flower shop in a residential district of Odesa, the Ukrainian port city that remains the only major one on the Black Sea coast not occupied by Russian forces.

Inside the shop it is crowded. Men and women are buying hyacinths in pots, examining narcissus bulbs, choosing bunches of greenhouse tulips. Some buy flowers as gifts. Others take them home for themselves, carefully place them on windowsills, and then check them again and again: are they still alive? This year I bought a few bulbs too: a hyacinth and some narcissus. Within weeks they bloomed, filling my apartment with a scent so strong it feels almost magical. Everything around seems intoxicated by it.

Perhaps we are all a little intoxicated with spring, and with life. We keep telling each other: “We made it.” We mean we survived this winter: the frost, the darkness, the shelling, the endless air raid alarms, and the fear that the lights might never come back.

Russia once again tried to break Ukrainian civilians by destroying energy infrastructure — everything that gives us light and warmth. The idea was simple: if Ukrainians freeze, they will surrender. Instead, we learned new survival rituals. We warmed our hands over tiny gas burners. We slept in camping tents set up in the middle of our bedrooms because they kept heat inside. We waited in lines for water from tanker trucks. And we proudly told friends things like:

“Today we had electricity for two hours. I dried my hair and charged my phone and laptop. I feel so happy.”

Now we boast about different things. Someone’s narcissus has bloomed in a pot. I proudly show photos of the white flowers growing beside my desk. Someone else planted microgreens for the first time. Another friend has started growing seedlings on her balcony – just like our grandmothers once did in village gardens. My grandmother used to plant tomato and cucumber seeds in empty eggshells we collected all winter. As a child I loved watching pale-green threads slowly emerge from the dark soil. At first they looked fragile and weak. Then suddenly they became real plants.Back then it seemed ordinary. Now it feels miraculous.

This spring we ask each other practical questions: what cucumbers grow best on a balcony? Will mint survive if it gets sun only half the day? Is it possible to grow radishes on a windowsill? Not because we cannot buy vegetables. There is plenty of food in the stores. But this year many of us desperately want to grow something green ourselves.

I recently heard a girl talk about this during a presentation of my book in a library.

“My dad and I bought Mom three hyacinths,” she told me. “And I want to plant mint and dill on the balcony. I’ve never done that before. Dad will be so happy when he comes home on leave and we have our own greens.”

Her father is fighting at the front.

In my book there is a memory from my grandfather. When he was a small child, Soviet authorities came to their house during the Holodomor. They took all the food — even flower seeds.

“You won’t need them anymore,” they said with a smile.

They believed my great-grandmother and her son would not survive the coming winter. But they did. And for as long as I can remember, our garden was always full of flowers — marigolds, tulips, hollyhocks, narcissus — so many that you could barely see the soil.

For Ukrainians, spring has always meant survival. There is an old saying people once used when wishing each other health and long life:

“May you live to tread the riast next year.”

Riast is one of the first spring flowers. If you lived long enough to step on it, it meant you had survived another winter. You had won.

That is exactly how many Ukrainians feel today. We have survived another winter of war.

Spring has arrived. And that means we are still here.

Українська версія

Ми дожили до весни

Усі, кого я знаю, і незнайомці – теж, вітають одне одного з весною. Здається, я ще ніколи не чула і не робила стільки привітань зі звичною зміною пори року. Ми успіхаємося одне одному при зустрічах, показуємо на якесь нереально синє небо, ніби бачимо його вперше, підставляємо обличчя першим весняним сонячним променям і не соромимося сміятися, бо вітер ще холодний, а сонце вже гаряче, і шкірі, яка відвикла від сонця за довгу зиму, стає приємно й лоскотно.

– А ти по чому купувала гіацинти? Я хочу сині знайти, в цьому сезоні молн і блакитне після нового сезону “Бриджертонів”. Наївний фільм, але я подивилася, щоб відволіктися. Геть інший  світ, це допомагає. То по чому брала? – питає незнайома мені жінка по телефону, мабуть, у своєї подруги. І вона, і я, саме проходимо повз квіткову крамничку в одному з великих спальних районів Одеси – українського міста, що лишається єдиним неокупованим російськими загарбниками на узбережжі Чорного моря. У крамничці повно жінок і чоловіків: вони купують гіацинти в горщиках, роздивляються на цибулини нарцисів або купують свіжозрізані оберемки тепличних тюльпанів. Хтось купує на подарунки коханим, дружинам або сестрам, хтось бере собі додому, щоб там обережно розгорнути це крихке соковите диво і поставити на підвіконня, що кілька хвилин перевіряючи потім: ні як там? Не завʼяли?

Цього року я теж купую кілька цибулин – гіацинт і трохи нарцисів, і вже за пару тижнів вони починають розквітати, наповнюючи помешкання якимось цілком чаклунським ароматом, від його все навколо стає пʼяним без вина. Ми всі пʼяні весною і життям. Ми кажемо одне одному: “Пережили”, маючи на увазі, що пережили цю нестерпну темну й найбільш холодну за останні роки зиму. Ми розуміємо одне одного без слів: пережили не тільки незвично сильні морози, а й темряву, обстріли, атаки, постійні тривоги і нескінченний страх залишитися в цій холодній темряві назавжди.

– Так шкода чоловіка, ще не дуже й старий був. А помер. От як його тепер ховати в таку землю? – ставить трохи дивакувате питання моя родичка, але мені ці хвилювання не видаються дивними: я би теж не хотіла вмертиа в ткий холод і лягати назавжди в мерзлу землю. Як ніби мені буде не все одно. Але чомусь самотність і смерть відчуваються найбільш сильно цієї зими, коли росіяни намагалися зламати цивільне населення великих міст, розбиваючи наші енергетичні системи, знищуючи все, що несе світло й тепло, і вірячи, що так змусить нас здатися. Ми вигадували цієї зими тисячі лайфхаків про те, як зберегти тепло, як зігрітися, приготувати гарячу їжу і освітити свої помешкання, розганяючи темряву бодай в одній кімнатці. Минуло лише два тижні, але все змінилося. Змінилося так, що це видно неозброєним оком. І коли мене питають іноземні друзі, мовляв, які важливі події сталися у вас останніми тижнями, ймовірно, маючи на увазі, що увага світу перемкнулася на війну на Сході, я щиро відповідаю: “Весна настала”. Бо це і є наша головна подія. Можливо, це звучить незрозуміло для тих, хто не грівся біля маленької конфорки, що працює від мініатюрного газового пальника, не спав у туристичному наметі посеред власної спальні, бо так легше зігрітися, не стояв у черзі по воду біля вантажівок з величезними бочками, не мив волосся у мисці й не хвалився друзям: “Сьогодні світло було дві години, я висушила голову феном і зарядила повністю телефон та ноутбук. Почуваюся щасливою”. 

Тепер ми хвалимося іншим: у когось розквітли нарциси в горщику (звісно, я теж не соромлюся показувати всім світлини своїх білосніжних квіток, які ростуть біля мого робочого столу), хтось уже пішов далі і посіяв горошинки насіння для мікрогріну – будуть свої вітаміни до сніданків, а хтось взагалі взявся до справи і почав вперше в житті сіяти розсаду. Як колись це робили наші батьки чи бабусі в селі: заповнюючи невеличкі ємності вологою землею та обережно загортаючи в неї майбутні життя. Моя бабуся саджала колись насіння помідор та огірків у порожні яєчні шкаралупки, які ми збирали перед цим всю зиму. Мені було цікаво спостерігати, як одного разу з темно землі вигулькували слабенькі світло-зелені ниточки, які поступово ставали товшими, аж колись раптом – коли мені вже набридало за ними дивитися – вони якимось дивом перетворювалися на справжні кущики. Потім їх дбайливо переносили уже в справжню землю – на городі, зігріваючи теплом наморених долонь і щодня рятуючи то від посухи, то від шкідників, аби влітку з гордістю поставити на стіл їхні соковиті плоди. У дитинстві мені це було не дуже цікаво і здавалося чимось очевидним та буденним. Нині все не так. Ми питаємо одне в одного, що буде, якщо посіяти на балконі огірки, який сорт брати краще, чи вродить мʼята, якщо на балконі пів дня буде сонячно, чи любить матіола багато води, і чи реально виростити на підвіконні трішки редису. Не тому, що ми не можемо собі купити свіжу зелень і овочі – о ні, можемо. Їжі повно. Але нам усім чомусь надзвичайно хочеться виростити щось зелене й тендітне саме цієї весни. І ми обмінюємося порадами, хвалимося розсадою та тремо задубілі від дового зігнутого положення спини – ну точно, як колись наші бабусі, над якими ми, бувало, кпинили, коли вони днями не вилазили з городів. Бо можна ж купити картоплю й огірки в найближчому магазині, навіщо той город, бабо?

– Ми з татом купили мамі три гіацинти. І я хочу ще посіяти мʼяту і кріп на балконі. Ніколи цього не робила. Ото тато зрадіє, коли приїде додому і відпустку, а в нас – своя зелень. У нас от сусіди того року в палісаднику виростили не тільки піони, а ще огірки, були смачні, до речі, вони пригощали. Кажуть, це в українців – в крові, – розказує мені дівчинка в бібліотеці під час презентації моєї книжки про памʼять та важливість дбати про свої родинні спогади. Її тато захищає Україну на фронті, а вона прочитала мою книжку і каже, що цього року обовʼязково щось посіє. Ми говоримо про це не просто так: в моїй книжці є спогад мого дідуся про те, як, коли він був зовсім маленький, до них додому прийшли росіяни-комуністи, забрали всю їжу і навіть насіння квітів. Сказали з усмішкою: “Вони вам більше не знадобляться”. Мали на увазі, що моя прабабуся і її син не переживуть наступної зими 1933-го року, і тому їм не треба буде сіяти квіти. Але вони пережили. І скільки я себе памʼятаю, у нашому палісаднику завжди були густо насіяні чорнобривці, матіола, тюльпани, мальви, нарциси, – десятки квітів, так, що за ними не було видно навіть землю. 
Весна для нас – особливо важлива пора року. Наші пращури з покоління в покоління ладнали в цю пору сільський інструмент і готували сіяти, висаджувати й доглядати рослини, дерева й кущі. Українцям не можна без рослин – ми привʼязані до сонця, до квітів, до зерня, що насіння так міцно, що й самі не уявляємо, наскільки. Наші пращури, коли зичили комусь здоровʼя і довгих років життя, говорили про це трохи загадково: “Дай би Господи діждати, щоб на той рік ряст топтати”. Ряст – це рання рослина, яку символічно топтали з приходом весни, вірячи, що вона подарує сили й здоровʼя. Якщо ти доживав до її появи, отже, ти пережив ще одну зиму. Ти – переможець. Саме так почуваємося ми нині. Ми, люди, які борються вже дванадцять років з мільйонами російських загарбників, пережили і цю зиму. Вітаємо всіх з весною!